Рецензія на пам’ятник Людмилі Гурченко
Важко
не помітити величну жінку, що споглядає Харків із висоти майже восьми метрів. У
сквері на вулиці Трінклера розташувалась Людмила Марківна Гурченко, радянська
та російська актриса театру і кіно, естрадна співачка, режисер, сценарист та
письменник. Вона народилася в Харкові. А в 1999 році отримала звання почесного
громадянина Харкова. Проте її стосунки з містом були непрості: від любові до
ненависті, і навпаки. Що таїть у собі погляд величної жінки?
Пам’ятник Людмилі Гурченко звів Катіб Мамедов.
Скульптор родом із Азербайджану. У Харкові опинився в 1987 році. У 1988 році
вступив до інституту Харківського художньо-промислового інституту на факультет
скульптури. З 1993 року викладає в Харківській державній академії дизайну та
мистецтв на кафедрі скульптури. Сьогодні Катіб Мамедов — заслужений
художник України, педагог і доцент.
«Улюблений Люсін готель, де ми завжди зупинялися, цей сквер, де ми потайки
гуляли з собаками. Коли я побачив ці обриси, зрозумів, як це співпадає», —
висловив своє захоплення пам’ятником Людмилі Гурченко п’ятий чоловік актриси
режисер Сергій Сенін на урочистому відкритті в Харкові 19 липня цього
року.
Не всі жителі міста розділили цю радість. Так, голова Харківської обласної
організації ВО «Свобода» Ігор Швайка висловив подив: «Агов, малороси! То я
один не розумію, чим так прославили московські артисти мою Батьківщину? Який
видатний внесок в розвиток Харкова внесла Людміла Гурчєнко, чим розвинув
культуру Луганщини соліст обласної філармонії Валєрій Лєонтьєв? «Скулпьтура» —
це новий кернесізм? Щоби беркутофілів та інших ригів відбілити?».
А деякі журналісти дали назву харківському стилю мистецтва — «Кернессанс»,
наголошуючи на «монументальному пафосі», який несуть представники влади з 90-х
років і ніяк не можуть позбутися замість того, щоб схвалювати зведення
«маленьких та веселих пам’ятників бичку чи сантехніку», як це роблять за
кордоном.
Цікаво, що за життя Людмила Марківна встигла висловити свою позицію
щодо встановлення пам’ятника на її честь: «Я звертаюсь до влади міста: не
ставити мені ніяких пам’ятників — ні за життя, ні після». Відкритий лист
Л. Гурченко написала харків’янам у 2006 році. Тоді інший скульптор — Сейфаддін Гурбанов
виявив бажання звести пам’ятник Л. Гурченко. Він узгоджував кожну деталь
із акторкою. Та коли робота була завершена, постало питання з розташуванням
міської скульптури, яке залишилось невирішеним. Акторка обурилася. І навіть
попрощалась із Харковом у своєму листі. Проте пізніше знову завітала до малої
батьківщини та налагодила стосунки.
Цього ж разу питання з розташуванням монументу було вирішено. Як зазначив
п’ятий чоловік Людмили Марківни, сквер на вулиці Трінклера був улюбленим
місцем акторки, а в готелі «Харків» подружжя постійно зупинялося. Таким чином,
спостерігається зв'язок видатної особистості, на честь якої зведений пам’ятник,
і з містом, і з місцем. Проте дивним залишається те, що всі, включаючи
останнього чоловіка Людмили Марківни, проігнорували її волю. Скульптор
переслідував благі наміри, адже наділив кожну деталь символізмом. Та не
врахував волі акторки, яка просила не зводити на її честь монументів.
Людмила Марківна і після смерті залишається обговорюваною особистістю.
І дуже суперечливою. Часом важко поєднати її людські та акторські якості.
Катіб Мамедом зробив акцент на акторських якостях. Перед нами постає
Л. Гурченко, світ якої тримається на кількох китах. І ці кити — її ролі.
Вона віддала себе театру і кіно, забув про звичайне людське життя.
Глибокий погляд, спрямований вдаль, підняте підборіддя. Вона споглядає
Харків і міркує. Сумні очі видають її жаль чи невдоволення. Вигляд досконалий:
пишна зачіска, великі сережки, елегантна сукня.
Витонченість Л. Гурченко скульптор передає деталями. Так, довга сукня
отримує виріз, обшитий рюшем, який відкриває її праву струнку ногу. Спостерігачеві
згадується граціозна хода Людмили Марківни.
Широкі плечі сукні, які надають величі її володарці, приховують тендітні
плечі акторки, жінки, на долю якої випало багато випробувань. Так,
Л. Гурченко жила з матір'ю в окупованому німцями Харкові, її батько пішов
на фронт, а юна Людмила заробляла копійку співом. Через роки, стрімко отримавши
популярність після виходу в світ кінострічки «Карнавальна ніч», актриса відчула
на собі цькування. Але вона не зійшла з акторської стежки. Її тендітні плечі
витримали.
Плюмаж — широкий капелюх із пір'ям — містить сакральний зміст. У
Давньому Єгипті вважалося, що кожна людина окрім свого тіла володіє
безсмертною душею. Цю душу зображали у вигляді птаха з людською головою. Пізніше
плюмаж став традицією та навіть модною тенденцією багатьох народів. Пташине
пір'я — це символ істини, легкості, Небес, душі. Пір'я є атрибутом богині
істини Маат, яка зважує серця померлих у загробному світі за допомогою страусиного
пера, відділяючи грішні души від праведних.
Катіб Мамедов встановив три пера на капелюсі Людмили Марківни. За
Універсальною енциклопедією Кирила та Мефодія, три пера асоціюються з лілією. Потрійна
ж лілія є символом Трійці та трьох чеснот: Віри, Надії та Милосердя. І уособлює
досконалість.
Зліва на сукні скульптор розташував невеличку розу, яка містить протилежні
значення: символізує небесну досконалість і земну пристрасть, вічність і час,
життя і смерть. Непримітна роза розповідає про боротьбу істинності та вдавання,
яку Л. Гурченко пронесла крізь усе життя.
Людмила Марківна вказує своєму глядачеві подивитися вниз та
познайомитися з її кіноролями. Її права рука спрямована на постамент. А
зігнутий мізинець — до безіменного пальця, який називають пальцем Меркурія. В
давності Меркурій вважався крилатим вісником. А мізинець — пальцем спілкування,
який повинен діставатися першого суглоба безіменного пальця. Якщо ж мізинець
довший, то комунікативні властивості людини більші. Ймовірно, скульптор такою
маленькою деталлю вказав на комунікативні навички, які актриса успішно
використовувала в своєму професійному житті.
Права рука акторки вказує і на фразу: «Жизнь моя в ладони твоей», що також
є символічним. Рядки з пісні «Харків», яку виконала Л. Гурченко,
прикрашають пам’ятник: «Харьков! Слышу голос твоих площадей.
Жизнь моя на ладони твоей». Ліва
рука Л. Гурченко спрямовується до душі. У цьому жесті її велич та бажання
заговорити.
Серед величної постаті Л. Гурченко ледь помітним є голуб, що затаївся
в її сукні і збирається летіти, або вже прилетів. Символ свободи і чистої душі,
зокрема, коли та покидає тіло. Він — провідник між божественними сферами,
символ миру, любові, надії, безтурботності.
Кити, на яких тримається акторка, — її героїні: юна, безтурботна дівчина
Лєночка Крилова з «Карнавальної ночі»; дама зі своїми турботами та
безмежною любов'ю, вірою, надією, рішуча Віра Нефедова з «Вокзалу для
двох» у компанії з коханим Платоном Рябініним, який постає перед глядачем у
шапці-ушанці та з акордеоном; відчайдушна і сповнена надії
Маргарита Соловйова, що цілий день чекає на свого нареченого Льва Гаврилова
в Одесі, у кінострічці «Улюблена жінка механіка Гаврилова»; смілива, рішуча,
нахабна і безмежно закохана Раїса Захаровна, розлучниця Кузякіних із
фільму «Любов і голуби»; зріла жінка Ніна Миколаївна разом із коханим
воєнним журналістом Василем Лопатіним — «Двадцять днів без війни»; молода
зовні Емілія Марті, якій насправді більше трьохсот років, із фільму «Рецепт
її молодості». Таким чином, глядач знайомиться з творчим спадком акторки.
Виконується комунікативна, інформативна та естетична функція мистецтва.
Катіб Мамедов обрав п’ятнадцять персонажів із шести фільмів за участю акторки.
Основна частина кінострічок припадає на 80-ті роки: фільм «Карнавальна ніч»
побачив світ у 1956 році, «Двадцять днів без війни» — в 1976, «Улюблена жінка
механіка Гаврилова» — в 1981, «Вокзал для двох» — в 1982, «Рецепт її молодості»
виходить у 1983, а «Любов і голуби» — в 1984. «Карнавальна ніч» стала знаковою
кінострічкою, оскільки принесла Людмилі Марківні славу. Після для неї був
написаний сценарій «Дівчина з гітарою», але він не став таким же популярним. За
Л. Гурченко закріпився образ актриси легкого, танцювального жанру. Десять років
вона не була затребувана. Зокрема, після того, як відмовилась співпрацювати з
КДБ під час Міжнародного фестивалю молоді та студентів. Її професійний розквіт
припав саме на 80-ті роки, коли цькування було припинено. У цей час
Л. Марківна зіграла героїнь, які найбільш запам’ятались глядачам. Крім
того, в обраних скульптором фільмах Л. Гурченко постає в різних амплуа,
часто контрастних.
Скульптор розміщує всіх персонажів на фоні завіси, що символізує не лише
причетність до театру і кіно, а й закритість, часто вдавання людини. У світі
Л. Гурченко гра та життя втратили грань. Вона тримається на своїх
персонажах — «трьох китах». І всі вони — маски.
Багато міркувань викликає зведений пам’ятник Л. Гурченко. Вона й сама
ніби міркує, дивлячись у потаємні куточки Харкова, та намагається розібратися в
своїй долі. А можливо, кличе присісти на лавку поряд і разом поміркувати про
одвічне.
Анна Шафранович
