Важко
не помітити величну жінку, що споглядає Харків із висоти майже восьми метрів. У
сквері на вулиці Трінклера розташувалась Людмила Марківна Гурченко, радянська
та російська актриса театру і кіно, естрадна співачка, режисер, сценарист та
письменник. Вона народилася в Харкові. А в 1999 році отримала звання почесного
громадянина Харкова. Проте її стосунки з містом були непрості: від любові до
ненависті, і навпаки. Що таїть у собі погляд величної жінки?
Пам’ятник Людмилі Гурченко звів Катіб Мамедов.
Скульптор родом із Азербайджану. У Харкові опинився в 1987 році. У 1988 році
вступив до інституту Харківського художньо-промислового інституту на факультет
скульптури. З 1993 року викладає в Харківській державній академії дизайну та
мистецтв на кафедрі скульптури. Сьогодні Катіб Мамедов — заслужений
художник України, педагог і доцент.
«Улюблений Люсін готель, де ми завжди зупинялися, цей сквер, де ми потайки
гуляли з собаками. Коли я побачив ці обриси, зрозумів, як це співпадає», —
висловив своє захоплення пам’ятником Людмилі Гурченко п’ятий чоловік актриси
режисер Сергій Сенін на урочистому відкритті в Харкові 19 липня цього
року.
Не всі жителі міста розділили цю радість. Так, голова Харківської обласної
організації ВО «Свобода» Ігор Швайка висловив подив: «Агов, малороси! То я
один не розумію, чим так прославили московські артисти мою Батьківщину? Який
видатний внесок в розвиток Харкова внесла Людміла Гурчєнко, чим розвинув
культуру Луганщини соліст обласної філармонії Валєрій Лєонтьєв? «Скулпьтура» —
це новий кернесізм? Щоби беркутофілів та інших ригів відбілити?».
А деякі журналісти дали назву харківському стилю мистецтва — «Кернессанс»,
наголошуючи на «монументальному пафосі», який несуть представники влади з 90-х
років і ніяк не можуть позбутися замість того, щоб схвалювати зведення
«маленьких та веселих пам’ятників бичку чи сантехніку», як це роблять за
кордоном.
Пам'ятник Л. Гурченко, дійсно, легко побачити здалека: його висота складає 7.5
метри. Попри всі спори щодо права прикрашати харківський сквер саме
Л. Гурченко пам’ятник продовжує існувати, і насамперед, його слід
розглядати як архітектурну споруду. Висотою монумента скульптор
Катіб Мамедов прагнув вказати на велич Л. Гурченко.
Цікаво, що за життя Людмила Марківна встигла висловити свою позицію
щодо встановлення пам’ятника на її честь: «Я звертаюсь до влади міста: не
ставити мені ніяких пам’ятників — ні за життя, ні після». Відкритий лист
Л. Гурченко написала харків’янам у 2006 році. Тоді інший скульптор — Сейфаддін Гурбанов
виявив бажання звести пам’ятник Л. Гурченко. Він узгоджував кожну деталь
із акторкою. Та коли робота була завершена, постало питання з розташуванням
міської скульптури, яке залишилось невирішеним. Акторка обурилася. І навіть
попрощалась із Харковом у своєму листі. Проте пізніше знову завітала до малої
батьківщини та налагодила стосунки.
Цього ж разу питання з розташуванням монументу було вирішено. Як зазначив
п’ятий чоловік Людмили Марківни, сквер на вулиці Трінклера був улюбленим
місцем акторки, а в готелі «Харків» подружжя постійно зупинялося. Таким чином,
спостерігається зв'язок видатної особистості, на честь якої зведений пам’ятник,
і з містом, і з місцем. Проте дивним залишається те, що всі, включаючи
останнього чоловіка Людмили Марківни, проігнорували її волю. Скульптор
переслідував благі наміри, адже наділив кожну деталь символізмом. Та не
врахував волі акторки, яка просила не зводити на її честь монументів.
Людмила Марківна і після смерті залишається обговорюваною особистістю.
І дуже суперечливою. Часом важко поєднати її людські та акторські якості.
Катіб Мамедом зробив акцент на акторських якостях. Перед нами постає
Л. Гурченко, світ якої тримається на кількох китах. І ці кити — її ролі.
Вона віддала себе театру і кіно, забув про звичайне людське життя.
Глибокий погляд, спрямований вдаль, підняте підборіддя. Вона споглядає
Харків і міркує. Сумні очі видають її жаль чи невдоволення. Вигляд досконалий:
пишна зачіска, великі сережки, елегантна сукня.
Витонченість Л. Гурченко скульптор передає деталями. Так, довга сукня
отримує виріз, обшитий рюшем, який відкриває її праву струнку ногу. Спостерігачеві
згадується граціозна хода Людмили Марківни.
Широкі плечі сукні, які надають величі її володарці, приховують тендітні
плечі акторки, жінки, на долю якої випало багато випробувань. Так,
Л. Гурченко жила з матір'ю в окупованому німцями Харкові, її батько пішов
на фронт, а юна Людмила заробляла копійку співом. Через роки, стрімко отримавши
популярність після виходу в світ кінострічки «Карнавальна ніч», актриса відчула
на собі цькування. Але вона не зійшла з акторської стежки. Її тендітні плечі
витримали.
Плюмаж — широкий капелюх із пір'ям — містить сакральний зміст. У
Давньому Єгипті вважалося, що кожна людина окрім свого тіла володіє
безсмертною душею. Цю душу зображали у вигляді птаха з людською головою. Пізніше
плюмаж став традицією та навіть модною тенденцією багатьох народів. Пташине
пір'я — це символ істини, легкості, Небес, душі. Пір'я є атрибутом богині
істини Маат, яка зважує серця померлих у загробному світі за допомогою страусиного
пера, відділяючи грішні души від праведних.
Катіб Мамедов встановив три пера на капелюсі Людмили Марківни. За
Універсальною енциклопедією Кирила та Мефодія, три пера асоціюються з лілією. Потрійна
ж лілія є символом Трійці та трьох чеснот: Віри, Надії та Милосердя. І уособлює
досконалість.
Зліва на сукні скульптор розташував невеличку розу, яка містить протилежні
значення: символізує небесну досконалість і земну пристрасть, вічність і час,
життя і смерть. Непримітна роза розповідає про боротьбу істинності та вдавання,
яку Л. Гурченко пронесла крізь усе життя.
Людмила Марківна вказує своєму глядачеві подивитися вниз та
познайомитися з її кіноролями. Її права рука спрямована на постамент. А
зігнутий мізинець — до безіменного пальця, який називають пальцем Меркурія. В
давності Меркурій вважався крилатим вісником. А мізинець — пальцем спілкування,
який повинен діставатися першого суглоба безіменного пальця. Якщо ж мізинець
довший, то комунікативні властивості людини більші. Ймовірно, скульптор такою
маленькою деталлю вказав на комунікативні навички, які актриса успішно
використовувала в своєму професійному житті.
Права рука акторки вказує і на фразу: «Жизнь моя в ладони твоей», що також
є символічним. Рядки з пісні «Харків», яку виконала Л. Гурченко,
прикрашають пам’ятник: «Харьков! Слышу голос твоих площадей.
Жизнь моя на ладони твоей». Ліва
рука Л. Гурченко спрямовується до душі. У цьому жесті її велич та бажання
заговорити.
Серед величної постаті Л. Гурченко ледь помітним є голуб, що затаївся
в її сукні і збирається летіти, або вже прилетів. Символ свободи і чистої душі,
зокрема, коли та покидає тіло. Він — провідник між божественними сферами,
символ миру, любові, надії, безтурботності.
Кити, на яких тримається акторка, — її героїні: юна, безтурботна дівчина
Лєночка Крилова з «Карнавальної ночі»; дама зі своїми турботами та
безмежною любов'ю, вірою, надією, рішуча Віра Нефедова з «Вокзалу для
двох» у компанії з коханим Платоном Рябініним, який постає перед глядачем у
шапці-ушанці та з акордеоном; відчайдушна і сповнена надії
Маргарита Соловйова, що цілий день чекає на свого нареченого Льва Гаврилова
в Одесі, у кінострічці «Улюблена жінка механіка Гаврилова»; смілива, рішуча,
нахабна і безмежно закохана Раїса Захаровна, розлучниця Кузякіних із
фільму «Любов і голуби»; зріла жінка Ніна Миколаївна разом із коханим
воєнним журналістом Василем Лопатіним — «Двадцять днів без війни»; молода
зовні Емілія Марті, якій насправді більше трьохсот років, із фільму «Рецепт
її молодості». Таким чином, глядач знайомиться з творчим спадком акторки.
Виконується комунікативна, інформативна та естетична функція мистецтва.
Катіб Мамедов обрав п’ятнадцять персонажів із шести фільмів за участю акторки.
Основна частина кінострічок припадає на 80-ті роки: фільм «Карнавальна ніч»
побачив світ у 1956 році, «Двадцять днів без війни» — в 1976, «Улюблена жінка
механіка Гаврилова» — в 1981, «Вокзал для двох» — в 1982, «Рецепт її молодості»
виходить у 1983, а «Любов і голуби» — в 1984. «Карнавальна ніч» стала знаковою
кінострічкою, оскільки принесла Людмилі Марківні славу. Після для неї був
написаний сценарій «Дівчина з гітарою», але він не став таким же популярним. За
Л. Гурченко закріпився образ актриси легкого, танцювального жанру. Десять років
вона не була затребувана. Зокрема, після того, як відмовилась співпрацювати з
КДБ під час Міжнародного фестивалю молоді та студентів. Її професійний розквіт
припав саме на 80-ті роки, коли цькування було припинено. У цей час
Л. Марківна зіграла героїнь, які найбільш запам’ятались глядачам. Крім
того, в обраних скульптором фільмах Л. Гурченко постає в різних амплуа,
часто контрастних.
Скульптор розміщує всіх персонажів на фоні завіси, що символізує не лише
причетність до театру і кіно, а й закритість, часто вдавання людини. У світі
Л. Гурченко гра та життя втратили грань. Вона тримається на своїх
персонажах — «трьох китах». І всі вони — маски.
Багато міркувань викликає зведений пам’ятник Л. Гурченко. Вона й сама
ніби міркує, дивлячись у потаємні куточки Харкова, та намагається розібратися в
своїй долі. А можливо, кличе присісти на лавку поряд і разом поміркувати про
одвічне.
«Оранжевая революция». Украинская версия. М.: Европа, 2005. — 247 с.
Чи була «помаранчева революція» революцією в класичному розумінні цього слова? Які її причини, мета та наслідки? На ці та інші питання шукають відповіді п'ятнадцять авторів, проводячи детальний аналіз «помаранчевого явища» та політико-соціального життя України, починаючи з перших років Незалежності.
Книга ««Помаранчева революція». Українська версія» видавництва «Європа»
вийшла у світ в 2005 році. Складається зі статей п’ятнадцяти авторів. Містить
247 сторінок. Колектив авторів наступний: Олександр Литвиненко
— перший заступник директора Національного інституту стратегічних досліджень,
доктор політичних наук, автор багатьох публікацій з аналізу політичної ситуації
в Україні та на пострадянському просторі, а також робіт, присвячених
дослідженню «інформаційних операцій» і інформаційних аспектів політичної безпеки;
викладацька діяльність — Інститут міжнародних відносин Київського національного
університету імені Тараса Шевченка; Володимир Малинкович
— директор Українського відділення Міжнародного інституту
гуманітарно-політичних досліджень, кандидат медичних наук, доктор медицини,
український політолог і громадський діяч, видатний представник правозахисного
руху. Був членом Української Гельсінкської групи, старшим редактором програм
російської редакції «Радіо Свобода», редагував в еміграції журнал «Форум»
(видавництво «Сучасність»), був головою Комісії зі сприяння демократизації та
розвитку громадянського суспільства при президенті України; Сергій Марков — директор Інституту
політичних досліджень, виконавчий директор Асоціації центрів політичного
консультування, головний редактор іноземної редакції інтернет-видання «Країна.
Ru», доцент філософського факультету Московського державного університету
імені Михайла Ломоносова, кандидат політичних наук. Викладацька
практика — курс політології в Московському інституті радіоелектроніки та
автоматики і Московському інституті соціальних та політичних наук; стажування —
Університет Вісконсін, Медісон. Співпрацював з Московським центром Карнегі, був
консультантом Ради Безпеки при Президентові Російської Федерації; Андраник Мигранян —російський
політолог, віце-президент Міжнародного фонду «Реформа», професор Московського
державного інституту міжнародних відносин, кандидат історичних наук. Академічна
діяльність — Інститут світової економіки і міжнародних відносин та Інститут
міжнародних економічних і політичних досліджень Російської академії наук; читав
лекції в Університеті Сан-Дієго; був членом Президентської ради, головним
радником Комітету з міжнародних відносин Верховної Ради Російської Федерації і
головним експертом Комітету у справах СНД і зв'язків зі співвітчизниками Державної
Думи Федеральних Зборів Російської Федерації. Автор багатьох робіт в області
порівняльної політології, історії політичних вчень, теорії міжнародних
відносин; Аркадій Мошес —
керівник програми «Росія та ЄС» Фінського інституту міжнародних відносин, завідувач
сектором безпеки регіону Балтійського моря Інституту Європи Російської академії
наук, доктор історичних наук; багато його робіт присвячені українсько-російським
відносинам; В’ячеслав Ніконов — президент
Фонду «Політика» (Москва), російський політолог, доктор історичних наук. Був
помічником керівника апарату президента СРСР, головою підкомітету з міжнародної
безпеки і контролю над озброєнням Комітету з міжнародних справ Державної Думи
Федеральних Зборів Російської Федерації; викладав в Каліфорнійському
технологічному інституті; є автором ряду книг, що стосуються дослідження
Республіканської партії США і політичних процесів в сучасній Росії; Михайло Погребинський
— директор Київського центру політичних досліджень і конфліктології,
український політолог, менеджер і радник ряду виборчих кампаній, очолював Центр
ринкових реформ, був помічником заступника голови Верховної ради, радником
прем'єр-міністра і адміністрації президента України; автор численних
публікацій, що стосуються питань аналізу поточної політичної ситуації, реформи
політичної системи, становлення інститутів громадянського суспільства,
російсько-українських відносин, технології проведення виборчих кампаній; Олексій Попов — експерт Київського
центру політичних досліджень і конфліктології, політолог, журналіст і перекладач,
основна спеціалізація — виборчі системи, етнічні проблеми. Входив до числа
творців «Інтерфакс-Україна», працював редактором цього агентства,
співробітником телекомпанії АТН (Харків); автор багатьох статей, присвячених
політичному аналізу, в різних виданнях України і Росії («Понеділок», «ForUm»,
«Незалежна газета», «Газета СНД. Ru»); Олександр Рар
— керівник Робочої секції при Фонді Кербера по Росії та країнам СНД
Науково-дослідницького інституту Німецького товариства зовнішньої політики; політолог
і історик, один з провідних німецьких експертів в області політичних процесів
на пострадянському просторі, автор багатьох робіт на цю тему; Максим Стріха — український
письменник, перекладач, громадський і політичний діяч, доктор фізико-математичних
наук, завідувач лабораторією методологічних проблем культурної політики
Українського центру культурних досліджень; був членом президії Центральної ради
Української республіканської партії «Собор»; Олексій Толпиго — експерт Київського центру політичних
досліджень та конфліктології; кандидат фізико-математичних наук; викладацька
практика — Обнинська філія Московського інженерно-фізичного інституту і
Київський політехнічний інститут, автор багатьох книг і статей в області
політичних наук та математики; Володимир Фесенко
— український політолог; голова правління Центру прикладних політичних
досліджень «Пента», кандидат філософських наук; викладав у Харківському
національному університеті ім. В. Н. Каразіна (соціологічний факультет) та
Української інженерно-педагогічної академії, стажувався в Інституті Гаррімана
(Колумбійський університет) та Університеті Квінз (Канада); Антон Фінько — експерт Київського
центру політичних досліджень та конфліктології; закінчив Київський національний
університет ім. Тараса Шевченка за спеціальністю «політологія»; працював в
Національному інституті проблем міжнародної безпеки; автор ряду публікацій в
галузі історії політичної думки, етики, аналізу екстремістських ідейних течій; Лілія Шевцова — провідний дослідник
Московського центру Карнегі, доктор історичних наук, професор Московського
державного інституту міжнародних відносин, відомий фахівець в області аналізу
функцій політичних інститутів і російської внутрішньої політики; була
заступником директора Інституту міжнародних економічних і політичних відносин
Російської академії наук, дослідником Міжнародного дослідницького центру Вудро
Вільсона, викладала в Університеті Берклі; Петер В. Шульце — професор
Центру європейський та північноамериканських досліджень Університету
Георга Августа (Геттінген), багато років віддав роботі у Фонді
Фрідріха Еберта; є автором численних робіт, присвячених аналізу політичної
ситуації на пострадянському просторі (с. 5).
Кожен із авторів, працюючи над аналітичною статтею, користувався питаннями-орієнтиром:
«1.У чому полягають причини політичної кризи в Україні?;
2.Які є основні
спонукальні мотиви учасників масових акцій?;
3.Які цілі та методи дій
організаторів «помаранчевої революції»?;
4.Чи є легітимними дії сторін, які
беруть участь у конфлікті?;
5.Наскільки сильним є вплив зовнішніх чинників на
українські події?;
6.Чи є «помаранчева революція» політичною революцією в
класичному розумінні цього слова?;
7.Чи можна зробити попередні підсумки
«помаранчевої революції» та які існують можливі наслідки для України та країн
колишнього СРСР?» (с. 5).
Згадаємо часи «помаранчевої революції». 2004 рік. Жовтень. Україна обирає
президента. Головними претендентами на посаду голови держави стають два
Віктори. У першому турі Віктор Ющенко здобуває 40% голосів, а
Віктор Янукович — 39, 30%. 5, 81% дістається Олександру Морозу.
У другому турі обстановка загострюється. І не тільки серед політичних
опонентів. В. Янукович випереджає В. Ющенка на 2, 73% голосів.
Останній заявляє про масові фальсифікації, що змінили результати виборів.
Закордонні спостерігачі також свідчать про правопорушення.
22 листопада 2014 року Майдан Незалежності стає помаранчевого кольору:
тисячі прихильників В. Ющенка розміщують на площі наметове містечко та
виступають із протестами проти попередніх результатів виборів, за якими
перемогу отримує В. Янукович. Кампанія мирних протестів отримує назву
«помаранчева революція». Народові вдається досягти своєї мети — результати
другого туру анулюють та проводять повторне голосування, за яким перемогу
отримує В. Ющенко.
Ці події ще багато років будуть на слуху в громадськості. А спеціалісти
писатимуть про них книги, в яких робитимуть спроби детального аналізу
«помаранчевої революції». Так, Олександр Литвиненко
у статті «Помаранчева революція: причини, характер, результати» вбачає головну
мету виходу громадян на Майдан у боротьбі за право вибору, за власну свободу,
«а не у підтримку якогось кандидата». Автор відзначає нову роль журналістів та
інтернет-ЗМІ. Саме там зароджується свобода слова. Суспільство починає активно
розвиватися, стає громадянським. При цьому політична система вже застаріла. Це
протиріччя вимагало змін. Найактивнішими ініціаторами змін стає молодь —
студенти. За думкою автора, «помаранчева революція» була не так політичною, як
психологічною. Вона посприяла процесу формування нового політичного режиму. Але
не змінила його. У громадян з’являється можливість впливати на політику. Проте
сильнішим виявився зовнішній вплив на політику України.
Олександр Литвиненко вважає, що вибори 2004 року та революція були
політичними змаганнями чотирьох учасників: США, Росії, ЄС та країн Нової Європи
(Польща, Литва). З Олександром Литвиненком можна погодитися: революція
вплинула на масову свідомість людей (тобто стала не політичною, а
психологічною). Вони усвідомили необхідність розвивати країну, чого важко
досягти, не змінивши старий політичний режим, оскільки він базувався на тісних
відносинах із Росією. Повернення до часів СРСР народ уже не задовольняло. Тому
революція хоча і не дала серйозних швидких змін, проте стала поштовхом до
формування «нової української ідентичності».
Автор: focus.ua
Автор статті «Про причини «помаранчевої революції» в Україні» Володимир Малинкович вважає, що
протести були не революцією, а «політичною кризою». Він дає визначення поняттю
«революція» за К. Марксом та за «Британською енциклопедією». Проте
«помаранчева» не підходить під ці визначення: вона не мала насильницького
характеру (але, за думкою автора, революція не повинна його носити) та не
внесла зміни до всього політичного та соціального устрою країни.
В. Малинкович пропонує називати це явище «політичною кризою». Він
впевнений, що опозиція прагнула змінити політичну еліту. Але до їхнього
оточення входили люди, які раніше були приближені до Л. Кучми. Так, на
Майдані стояли поряд із В. Ющенко та Ю. Тимошенко два колишніх
міністри, спікери. Політика та бізнес залишаються одним цілим: Тимошенко,
Порошенко, Жванія, Черновецький — крупні бізнесмени. В. Малинкович
зауважує, що, чи то Янукович, чи то Ющенко, чи то Тимошенко, пропонуючи гарне
життя українцям, лукавлять. Вони самі є політичною елітою. Вони — з клану
олігархів, а значить, завжди будуть захищати інтереси олігархів. Якщо опозиція
хотіла реваншу, то народ, на думку автора прагнув «повалити злих володарів —
Кучму, Медведчука, Януковича». Люди були обурені поведінкою владних
представників (коли назовні виплила Справа Гонгадзе, коли людям стало відомо
про судимості на той час прем’єра).
Володимир Малинкович береться до аналізу політичної кризи, починаючи з
1990-1991 років. Екскурс в історію дає змогу сформувати версію появи
негативного суспільного явища в нашій країні — корупції. Політичний експерт
зазначає, що у перші роки Незалежності країні необхідна була фінансова
підтримка. Президент почав отримувати її від олігархів. Вони ж стали його
оточенням. За таку підтримку президент повинен був закривати очі на тіньову
економіку. Так і відбувалося заохочення корупції. Саме це спричинило появу
«номенклатурно-олігархічного» режиму, який існує по сьогодні. Негативний
наслідок цього явища — корупція. Позитивним автор називає розвиток економіки
країни (на той час підприємства, що залишилися від радянського режиму, вже були
нерентабельними, врятувати їх та розвивати економіку України могли тільки
олігархи). Таким чином, Володимир Малинкович виявляє першу причину
політичної кризи — «олігархи стали вище політичної влади». До другої він
відносить ігнорування владою молоді, яка стала свідомою та прагнула брати
участь у політичному житті країни, зокрема, мати право вибору. Третя ж —
територіальний розлом: «За Януковича проголосувала «руська Україна», за Ющенка
— українська, Західна частина України».
Автор статті також відзначає сильний зовнішній вплив під час виборів 2004
року та «помаранчевої революції». США, на його думку, хотіли переманити Україну
до себе. Росія ж прагнула створити єдиний економічний простір (Росія, Україна,
Білорусь, Казахстан). Головним результатом «дуже успішної великої «помаранчевої»
PR-кампанії» В. Малинкович називає формування
громадянського суспільства: «Тепер люди не будуть замикатися на самоті в
квартирах, а почнуть формувати знизу громадянське суспільство».
Як на мене, Володимиру Малинковичу вдалося зробити найбільш глибокий,
детальний аналіз явища «помаранчевої революції», поєднавши фактаж та
художність, що викликає зацікавленість у читача. Наприклад, автор підкріплює
свої думки статистикою (так, наводяться результати соціологічного опитування
про рівень економічного життя в Україні за 1999-2004 роки). Щодо художності, то
вона гнучко вливається до тексту: «Такої п’янко легкої, повітряної,
безконфліктно-м’якої, святково-карнавальної здавалася сторонньому
спостерігачеві найбільш «оксамитова» зі всіх відомих світові «оксамитових
революцій» — «помаранчева революція» в Україні» (с. 13). Цікавою є думка
автора про зміну політичної еліти: кого би не обрав народ, до влади прийде
людина, яка належить до клану олігархів, і яка буде захищати свої та їхні
інтереси. Проте, на мою думку, В. Малинковичу варто було би поділитися з
аудиторією версією щодо вирішення цієї проблеми: чи взагалі існує таке
вирішення? Автор спробує пояснити корупцію в нашій країні, що, як на мене, йому
вдається зробити. Щодо мети народу виходу на Майдан, то я вважаю, вона полягала
не тільки в тому, що громадяни прагнули повалити режим Кучми та Януковича.
Приводом стали фальсифікації, що змінили результати виборів. А значить, народ в
першу чергу, прагнув відстояти своє право вибору.
«Злочинна влада режиму Кучми: влада належить олігархам, криміналітет зрісся
з владою, влада контролює ЗМІ і розправляється з неугодними для неї
журналістами. Таким чином, влада непопулярна і вона може втриматися тільки
шляхом фальсифікацій на виборах», — виявляє головну причину «тяжкого життя»
населення України Сергій Марков, автор
статті « «Помаранчева революція» — приклад революції глобального товариства»
(с. 31). Віктора Ющенка називає моральним та політичним лідером
нації, який не розділяє Україну на Захід та Схід. Студентам, як і попередні
автори, віддає окрему роль. У «помаранчевій революції» організатори використали
досвід трьох масових акцій: «Україна без Кучми!», революції проти Милошевича та
«революції троянд» у Грузії. Всі три акції були тісно пов’язані саме зі
студентством. Студентські організації — велика рушійна сила, на думку автора:
«Протестувати проти них немає сенсу. Особливо у час глобалізації та
інформаційного суспільства» (с. 34). Сергій Марков зауважує:
«Революція не передбачила майбутнє країни, вона скоріше завершила минуле,
відкрив тим самим нові можливості для майбутнього» (с. 41).
Не можна не погодитися з висновком Сергія Маркова. Сьогодні, читаючи
книгу 2005 року, його слова здаються пророчими. Дійсно, революція не змінила
весь устрій країни. Але змінила курс її розвитку. Проте це було тільки
зародження ідеї рухатися до ЄС, а не залишатися з Росією. Після Ющенка до влади
все ж таки прийшов Янукович. Напевне, його обрання свідчило про те, що на той
час ще недостатньо людей усвідомило згубну силу Росії та її прибічника
Януковича. Але народна ідея, національний дух, бажання розвивати свою країну
повернулися. Активно підтримувати ці ідеї стала молодь. Доречною є думка про
час глобалізації та інформаційного суспільства. Згадаємо, як швидко розвивалися
інтернет-ЗМІ, як влада почала їх боятися та робила перші спроби боротися з
ними. Так, інтернет-видання «Українська правда» було засновано в 2000 році
Георгієм Гонгадзе. Журналістські розслідування, що публікувалися у
виданні, псували авторитет тодішньої влади. Вбивство Гонгадзе, як сьогодні вже
відомо, було сплановано представниками влади. Пройшли роки. І видання стало
авторитетним. Його розслідування читають та коментують, а журналістів
впізнають. Так, Євромайдан почався з посту в Фейсбуці Мустафи Найєма,
журналіста «Української правди», якого підтримала громадськість. А отже, це
свідчить про те, що ЗМІ, зокрема інтернет-ЗМІ, сьогодні мають велику силу.
Андраник Мигранян у статті «Коктейль перемоги: чому Росії виграла
українські вибори» також відзначає великий зовнішній вплив на вибори в Україні.
Головна його думка полягає в тому, що «Росія перемогла в цих виборах сама того
не розуміючи». Оскільки раніше співпрацюючи з Україною, вона повинна була
надавати їй часткові привілеї, щоб утримати поряд із собою. Так відбувалося знищення
російських ресурсів. А отримати своє — підпорядкувати собі Україну, створити
єдиний економічний простір, досягти впровадити російську мову як офіційну —
досі Росії не вдалося. Тепер же, після перемоги В. Ющенка, «вперше Росія
зможе перевести стосунки з Україною на жорстко прагматичні основи, враховуючи
економічні та національні інтереси» (с. 45). На мою думку, Україна не
отримувала від Росії «значних подарунків». До того ж, Росія, плануючи створити
єдиний економічний простір, мала розуміти, що з Україною, Білоруссю та
Казахстаном доведеться чимось ділитися. Вона ж, напевне, прагнула
підпорядкувати, взяти, а не віддати.
Аркадій Мошес пояснює «помаранчеву революцію» просто: «помаранчеві»
боролися не стільки за теперішнє, скільки за майбутнє. Росія — прихильник
минулого. Європа — майбутнього. Головною помилкою Росії у виборах 2004 року
автор називає те, що «Росія не пропонувала Україні нічого нового» (с.51).
А В’ячеслав Ніконов зауважає, що, насправді, українцям не підходив жоден із
кандидатів у президенти. Їм довелося обирати з двох зол. І Янукович, який двічі
сидів у тюрмі, тут поступався Ющенку.
У статті «Як Україна йшла до «помаранчевої революції» Михайло Погребінський, роблячи екскурс в історію Незалежної
країни, приходить до висновків, що співпадають із висновками інших авторів:
революція — це результат кризи, олігархи здійснюють натиск на владу, гравці
виборів та революції насправді — США та Росія. Кучма, на думку автора, не знав,
як втримати свою владу після касетного скандалу. А Янукович був приближений до
нього. Тому вибір народу очевидний. «Помаранчева революція» стала новим етапом
в історії України. Країна тепер цікава світові, адже він бачить сильний народ,
готовий боротися за свою, вільну країну.
Вищенаведені автори збігаються у висновках щодо «помаранчевої революції».
Кожен робить акцент на своєму: Україні потрібен був новий курс (російський шлях
застарів для свідомого громадянського суспільства), олігархи захопили владу. З
цим можна погодитися, але не зрозуміло, чи є вихід, коли влада сьогодні — це
бізнесмени?
Інший політичний експерт Олексій Попов
відзначає, що у західній пресі акцентується увага на пануванні демократії після
«помаранчевої революції». Насправді ж вона була лише поштовхом до подальших
змін у країні. Головною помилкою, на його думку, є наділення президента
сакральним значенням.
Олександр Рар вважає, що «помаранчева революція» стала певною точкою неповернення
для Росії та Заходу, між якими відбувся остаточний розкол. Експерт підтримує
думку своїх колег, що «революція ще далеко не завершена. Важко по-справжньому
оцінити її наслідки» (с. 83).
Кризу в Україні та бажання народу вийти на Майдан наступний автор
Максим Стріха пов’язує з єдиною постаттю — Л. Кучмою. Він доводить зв'язок Кучми, Путіна
та Януковича. Наголошує на вирішальному праві Путіна щодо кандидатури
президента України. Але це — хибний шлях для українців. Вони ж вчасно побачили
явище «кучмізму».
Схожі висновки робить і Олексій Толпига,
зауважуючи на «найчорнішій плямі в кар’єрі Кучми — смерті Гонгадзе». Після цього
народ не просто перестав довіряти Кучмі та його оточенню, до якого і належав
Янукович, а й знайшов у собі сили та сміливість нарешті проявити свій протест.
Автори цих статей вбачають проблеми в попередній владі, яка знайшла собі
послідовників.
Володимир Фесенко приділяє увагу аналізу кампаній Януковича та Ющенка.
Автор статті каже про різні курси кандидатів у президенти, які свідомо поділили
Україну на два табори. Янукович прагнув вирішити руське питання. Ющенко — взяти
курс на Європу. Такі кампанії призвели до розколу країни, чого не мав права
робити не один із кандидатів.
Антон Фінько впевнений, що українці втомилися від старого режиму, а
до нового готові йти націоналісти. Опонентами у революції називає США, ЄС (які
об’єдналися) та Росію.
У статті «Україна: випробування «помаранчевою революцією»» Лілія Шевцова наголошує на тому, що
революція стала результатом системної політичної кризи. Авторка вважає, що
революція — корисний досвід для інших держав: «Україні випала серйозна місія:
показати, які межі стійкості та ефективності пострадянських режимів, як з них
виходити і з якими наслідками. Її досвід буде корисний для інших країн»
(с. 121).
Петер В. Шульце називає події в Україні 2004 року «політичним чудом»,
оскільки суспільство, яке раніше здавалося пасивним, раптово проявило себе як
активне, здатне рішуче та мирно діяти. Автор вважає, що після революції повинен
зародитися «альтернативний та демократичний проект правління, заснований на
активній участі широких слоїв громадянського суспільства» (с. 126).
Більшість авторів сходяться у думці, що головною причиною виходу українців
на Майдан стала політична криза, що виникла через контролювання олігархів
влади, яка допустила її до себе, а також — ігнорування громадської думки. Авторами
проведений детальний аналіз, виклад якого є логічним та послідовним. Як на
мене, ідея книги, яка складається з п’ятнадцяти статей різних авторів, є
вдалою, оскільки у читача з’являється довіра до видання через наявність великої
кількості експертів. Є віра в об’єктивність. Хоча сумніви виникають через те,
що думка багатьох авторів збігається, різняться лише підходи до аналізу
«помаранчевої революції». Так, хтось робить екскурс в історію, починаючи з 1990
року, хтось аналізує лише 2004 рік, хтось торкається справ Кучми. Проте висновки
авторів збігаються.
Плюсом є детальна інформація про всіх авторів, що також викликає довіру. Це
— політичні експерти. До їхньої думки можна прислухатися.
На початку книги наводиться схема, за якою автори здійснювали аналіз. Як
орієнтир використано сім питань. Кожен автор робив акцент на якомусь певному
питанні, проте основної схеми дотримався і відповів на ці питання, що дозволяє
порівнювати статті та погляди.
У книзі подається низка додатків: таблиці з результатами трьох турів
виборів, рішення Центрвибіркому, рішення Верховної Ради, рішення Верховного
Суду, правки до законів, промови та заяви кандидатів у президенти та інші
документи. Як на мене, це — надзвичайно корисна, цінна інформація. Сьогодні
деякі з них важко знайти. Наприклад, промови кандидатів у президенти 2004 року
в Інтернеті можна знайти у вигляді уривків.
Дещо затягнута передмова укладача, на мою думку, могла бути коротшою та
менш абстрактною. Достатньо знати, що книга складається з п’ятнадцяти статей. А
точки зору авторів читач може сам побачити в статтях та зробити власні
висновки.
Досвід цієї альтернативної комунікації навчає критичному підходу до
політико-соціальних явищ. Критичне мислення, детальний аналіз не лише поточної
події, а й низки історичних подій, допомагають розібратися в суспільному явищі
(у даному випадку «помаранчевій революції»), виявити його причини та наслідки.
Таким чином, ширше та більш об’єктивно сприймати дійсність. Для сучасної
української ситуації цей досвід, як на мене, дуже актуальний та корисний. Як
виявила більшість авторів книги, «помаранчева революція» не внесла кардинальні
зміни до політичного та соціального життя країни (проте повторне голосування —
це досягнення), але сприяла обранню вірного курсу для подальшого розвитку
України. І хоча Україні знадобилися роки для того, щоб забути це і знову
згадати, вона витримала. Люди стали більш активними та свідомими громадянами
своєї країни, виказали бажання йти за Європою, в майбутнє, а не за Росією, в
минуле.
